Один з найвідоміших кіберспортивних коментаторів розповів про своє життя в Україні
Один із найвідоміших ведучих та інтерв’юерів у Counter-Strike Джеймс «BanKs» Бенкс поспілкувався з кореспондентом Tribuna.com Данилом «shevalustik» Шевченком. Він розповів про Esports World Cup 2026, свій досвід евакуації з Києва на початку повномасштабного вторгнення, поїздку до Бучі, тощоі.
За його словами, Україна – давно його країна. Не за паспортом, але там чоловік живе – в Ужгороді.
– Це найменше місто, у якому я коли-небудь жив.
– Як тобі там? Чому ви обрали саме це місто?
– Ми обрали його через безпеку. Тому що якщо ти живеш, наприклад, в Івано-Франківську або подорожуєш через Польщу, на кордоні величезні черги. А з моєю роботою я дуже багато подорожую. Тож словацький або угорський кордон мені, як британцю з моїм паспортом, дуже легко перетинати. І там немає величезних черг. До того ж, якщо подивитися на карту й побачити, де розташований Ужгород, то він дуже безпечний у тому плані, що поруч Словаччина, Польща та Угорщина. Навколо нас гори, тож це дає трохи більше безпеки.
У нас досі є повітряні тривоги. Досі бувають дні без електрики. У мене є генератор, насправді два генератори, тому що мені потрібно, щоб стрим не переривався. Я маю продовжувати працювати. Але ми також перевезли сюди родину моєї дружини – її батьків та інших родичів. Вони теж переїхали сюди. Тож ми тримаємо родину разом і намагаємося забезпечити всім якомога більшу безпеку.
І, звісно, ми з дружиною можемо переїхати до будь-якої країни – іншої європейської країни, Великої Британії, куди завгодно. Але вона хотіла залишитися в Україні.
Вона хоче бути зі своєю родиною. Тепер у нас є маленький син, якому лише 5 місяців. Тож у нас дуже маленька дитина.
Насправді зараз ми живемо в Португалії, тому що я не хотів, щоб дитина народилася в Ужгороді й, скажімо, під час пологів зникла електрика. Я знаю, що це реальність для багатьох українських матерів, і це жахливо. Але ми мали можливість виїхати. Тож ми поїхали до Португалії, а згодом повернемося в Ужгород, тому що це наш дім. Ми купили там будинок. Тож це наш довгостроковий план.
– Ти бував у якихось інших українських містах під час війни, крім Ужгорода?
– Так. Зараз я, мабуть, плутатиму назви. Розкажу так. Ми поїхали до Києва, тому що я виїхав, коли війна тільки почалася. Мені зателефонувало моє урядове відомство. Британський уряд ніколи не телефонує тобі, якщо ти не винен їм грошей або не зробив щось дуже погане. Вони зателефонували й сказали: «Ми знаємо, що почнеться війна. Усі нам кажуть – війна почнеться. Останній літак вилетить з України до Польщі. Тобі варто сісти на нього».
І я подумав: а що буде, якщо я не сяду? А вони сказали: «Якщо почнеться війна, ми не зможемо тобі допомогти. Ми не зможемо тебе вивезти, тому що це не країна НАТО. Це не Шенген, не європейська країна. У нас немає таких можливостей. Тож якщо почнеться війна, ти сам за себе». Тому я просто зібрав дві валізи й більше нічого. Повернувся до Лондона, пробув там близько шести місяців і спостерігав, як усе ставало дедалі гірше, як росія вторглася і все було зруйновано.
Потім я повернувся, і ми почали з Ужгорода, де живе родина моєї дружини, а потім поїхали до Києва. Мені довелося тиждень прожити у своїй старій квартирі в Києві. Чотири чи п’ять днів я провів в укритті, тому що іншого виходу не було. Це було жахливо.
Розповім вам хорошу історію з поганої ситуації. Ми сиділи в укритті шість-вісім годин, глибоко під житловими будинками. Там був хлопчик, років 13–14, українець. Він постійно дивився на мене, але нічого не казав. І коли нам нарешті дозволили вийти з укриття, він сказав: «Ви ж Banks, так?» Я відповів: «Так, так, це я». Він сказав: «Можна сфотографуватися?» Я подумав: «Чувак, зараз наше життя жахливе, але, звісно, можна сфотографуватися, без проблем». І ось у такій реальності ми опинилися.
Але наступного дня, здається, я почув той «вуууш», знаєте, звук, коли в небі збивають дрони. І коли я відчинив вікно, то побачив, як щось ударилося об землю – величезний вибух приблизно за 500–600 метрів від моєї квартири. Це цілком міг бути наш будинок. І я сказав дружині: нам потрібно все пакувати. А речей у мене було багато. У мене була велика квартира. На той момент я вже чотири роки жив в Україні. І я сказав: «Нам потрібно забрати все й переїхати якомога швидше». Зробити це нелегко. Це не так просто.
Але для мене, як для британця, побачити це на власні очі, побачити таку війну – це було божевілля. А до кіберспорту я служив у британській армії, хоча не як солдат – я був інженером. Я ремонтував техніку. Тож я чув багато історій від британських військових про війну, про те, яким був Афганістан, і все таке. Але реально опинитися посеред цього й побачити, якою війна є насправді, – це було божевілля.
Але коли я тоді був у Києві, я поїхав до Бучі. Я просто хотів побачити, знаєте, де вони були, де вони висадилися просто за Києвом і захопили все. Насправді ми до цього навіть дивилися там будинки, думаючи про купівлю. Це був трохи сучасніший район за містом. Ми думали, наскільки зручно було б усій родині жити там. Тож я поїхав подивитися й побачив сліди від куль на дверях будинків, які були зайняті, зруйновані речі. Я зробив багато фотографій і опублікував їх в Instagram, щоб показати людям, що насправді там сталося.
Але далі ми не їхали. Я не заглиблювався. Родина моєї дружини з Херсонської області, а це, звісно, окупована територія. У них більше немає будинку. Саме тому ми перевезли їх до Ужгорода. І, звичайно, це дуже важко. Просто жахливо. Я особисто не бачив найгіршого, але того, що я побачив, було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки це все божевілля.
Але весь цей час я багато років жив у Києві. У мене там дуже багато друзів. Мій персональний тренер, тренер у спортзалі – він досі там живе й досі намагається працювати. І досі є так багато працьовитих, рішучих українців, які не хочуть їхати, які хочуть залишатися й сподіватися, але постійно змушені ухилятися від дронів, бомб і всіх цих проблем. І це просто дуже сумно, дуже сумно від початку й до кінця.